Інна, 35 років: «Ми хочемо бути щасливими й корисними»

Инне нужен диализНа цукровий діабет я захворіла в 10 років, 1 тип, важка інсулінозалежна форма. Росла я не так, як зазвичай ростуть діти. Не можна було солодкого, а як же без цукерок, морозиво, тістечок?! Сувора дієта, жодних зайвих емоцій, рухливих спортивних ігор. Не можна замерзати, перегріватися і багато інших обмежень. Кожні півроку — стаціонарне лікування. Доводилося часто пропускати школу, але я намагалася не відставати від однокласників і добре займатися. Моє дитинство не можна назвати справжнім, радісним.

У 24 роки я стала інвалідом 1 групи. Через діабет погано бачу. Хвороба знищила й нирки. Мені видалили рідні нирки і пересадили татову нирку. Так, донором став батько, адже трупна трансплантація в Україні заборонена. Однак через чотири роки діабет зжер й пересаджену нирку. Одночасно з цією операцією треба було пересаджувати підшлункову залозу. Проте цю залозу можна брати тільки від померлої людини.

Після важкої форми відторгнення органу я вже 7 років на діалізі. В мене немає судинного доступу до діалізу, тому в нозі вшита штучна судина, з якої зроблена фістула. Це мій останній шанс на життя, якщо судина відмовить – я помру.

У 32 роки у мене стався інсульт, після якого я дивом вижила. Діабет і діаліз дуже шкодять судинам. Сім років я фактично живу в лікарні. Про жіноче щастя можна тільки мріяти… У мене немає дітей, родини та особистого життя. Якщо в найближчому майбутньому в Україні не вирішиться проблема з пересадкою органів від померлих, мої болячки заженуть мене в могилу. Їхати заради порятунку за кордон дуже дорого!

Повірте, ми хочемо бути повноцінними людьми, а не приреченими на хвороби! Таких, як я, сотні – чекають на операцію, розплачуються своїм життям за недолугі закони. Ми хочемо жити, любити і бути коханими, радувати рідних і близьких. Ми можемо бути корисними суспільству, а не тільки прохачами. Почуйте нас, які живуть із цією бідою!